Декалог успіху в науці

13047748_253086691706948_1576810586478362635_oНа запрошення програми соціології 19 та 20 квітня 2016 року Український католицький університет відвідав видатний польський соціолог Пйотр Штомпка. Візит професора П. Штомпки складався з двох частин — лекції під назвою «Свобода та моральний капітал», присвяченої виходу його нової книги «Суспільний капітал: теорія міжособистісного простору» та неформальної зустрічі зі студентами УКУ, в межах якої Пйотр Штомпка поділився власним досвідом побудови успішної академічної та наукової кар’єри. Пропонуємо вашій увазі транскрипт лекції проф. Пйотра Штомпки.

Лекція-бесіда Пйотра Штомпки
«Декалог успіху в науці»

Оксана Міхеєва (керівник програми соціології УКУ). Слава Ісусу Христу. Вітаємо всіх. Раді Вас знову бачити, когось знову, когось вперше. Для тих, хто приєднався до нас, і хто не працював з нами вчора, то трішки, може, невеличкий вступ. Ми маємо прекрасну нагоду – до нас наше запрошення приїхав соціолог зі світовим ім’ям, професор Яґеллонського університету в Кракові, людина яка очолювала МСА (Міжнародну Соціологічну Асоціацію) з 2002 по 2006 рік. І далі цей список вагомих позицій та відзнак можна продовжувати і продовжувати… Ви знаєте нам важко описати простими словами значення такої можливості поспілкуватися з людиною, на яку, я не знаю, в залі, якщо я спитаюсь, хто з вас посилався на праці Пйотра Штомпку в своїй роботі, я не думаю, що тут буде багато таких людей, які змогли обійти творчий доробок видатного соціолога, і не зробити жодного посилання. Ну може ті, хто тільки починає свій шлях в науці. І власне кажучи, для тих, хто починає свою наукову кар’єру сьогодні і є ця зустріч. Ви бачили її назву – «Декалог успіху в науці», а отже маєте можливість напряму спитати, поділитися своїми враженнями, і після того, як послухаєте нашого видатного гостя, можете задати йому питання і почути ті відповіді, на які ви розраховували. Дякуємо за увагу. Починаємо.

Штомпка. І хотів би я почати з такого жарту-анекдоту, якщо це так можна назвати. Справа в тому, що я дуже велику частину своєї кар’єри пов’язую з американською соціологією. Хоча я не іммігрував ніколи до Штатів, завжди проживав у Кракові, але якщо порахувати, то десь 18 чи 19 разів я їздив читати лекції, викладати американським студентам, якщо скласти все це разом, то вийде кілька років. Отже, якраз зупинюсь на своїй американській кар’єрі. У 1972 році коли ще панував комунізм в Польщі, я захистив свій науковий ступінь і подався на конкурс стипендій ім. Фулбрайта. На той момент, це було можливо в Польщі, і на той момент було лише 6 стипендій на всю країну. Однією з моїх переваг і ключем до успіху на той момент стало знання англійської мови. Ще навчаючись у школі і в студентські роки я, як хобі, вивчав англійську мову тому, що на той момент в комуністичному режимі це була єдина можливість отримати певне вікно у світ, читати газети та книги англійською мовою. Оскільки я походив не з дуже заможної родини, я ще давав уроки англійської мови.

13048022_253086455040305_2248434519943977805_oОтже, повернемося у 1972 рік. Коли я вирушив до Сан-Франциско тією довгою дорогою, довгий переліт через багато міст, я одразу потрапив у зовсім іншу культуру, одночасно сумуючи за своєю Батьківщиною, але й відчуваючи культурний шок. Потрібно сказати, що на той момент щоб дістатися до університету Берклі, куди я прямував з аеропорту, я мусив сісти на гелікоптер і летіти туди. Це було вперше в моєму житті, та це додало мені певних відчуттів. Ми бачили красиву картину – бухту Сан-Франциско, міст «Золота Брама» тощо. Ось ми приземляємося в університеті Берклі, там не було спеціального аеропорту, а лише бетонний майданчик. Я вийшов тільки один, а гелікоптер полетів далі. Я стою на асфальті зі своєю валізкою, відповідно трохи хвилююся, але мені з іншого боку також дуже пощастило і це ще один урок який я хочу, щоб ви запам’ятали. Везіння, удача – це дуже важливий момент у житті.

Отже, я стою на цьому майданчику, вийшовши з гелікоптера, і до мене підходить дівчина. Треба пам’ятати, що у той час активно в США йшов рух хіпі. Ця дівчина запропонувала мені таксі, дівчина – абсолютно типова хіпі, з довгим волоссям, в довгій сукні. Я сказав «так» тому, що мені потрібно було дістатися до того місця, де я мав проживати день чи два. Коли я сів у цей автомобіль, а точніше лімузин, він був довжелезний, весь у різнобарвних квіточках, біля мене на сидінні знаходилась велика собака, величезна вівчарка. Коли я запитав: “що це?” і з подивом подивився, дівчина сказала: «не хвилюйтеся, він просто стереже, щоб ви мене не зґвалтували». Отож самі розумієте, як я зреагував на її слова, тому що це, напевно, останнє про що я думав – про те, щоб зґвалтувати її. Ми, отже, поїхали до того місця, де я мав проживати, і далі я мусив шукати собі помешкання, бо мав пробути в Берклі 9 місяців, а тоді ще на 3 місяці їхати до Гарварду. Грошей в мене було обмаль тому, що стипендія була не дуже високою, а з собою я також не міг привезти якісь гроші, бо тоді валюта була неконвертована (на щастя, для вас – це вже історія, і це ще одне щастя, ще одна вдача, яка у вас вже є). Нарешті, я знайшов недороге помешкання, яке мало назву «Готель». Але слово “готель” – це було таке лінгвістичне знущання, скажімо так, бо насправді це був старечий будинок.

Відтак, я знайшов це помешкання, у цьому домі для людей похилого віку. Це була така невеличка кімната 4х4 без вбиральні, яка була спільною, та знаходилась далі по коридору. Там я провів довгих 9-ть місяців. Хочу зазначити важливе, що сталося на початку моєї кар’єри – саме тут  я написав книгу, написав книгу англійською мовою. Це була моя перша праця, перша книга англійською мовою і, фактично, це була версія моєї дисертації, яку я перед тим захистив у Польщі. Замість того, щоб ходити й відпочивати на пляжі, насолоджуватися тим чудовим місцем, у якому я перебував, бо насправді там було дуже гарно, —  я працював. Було непросто, я купив собі друкарську машинку (сподіваюся ви всі знаєте, що це таке, бо це ще було в епоху до комп’ютерів) і працював, пишучи рукопис. І тут я хочу вам надати ще один урок, наголосити на тому, що дуже важливою є важка праця і самодисципліна, тоді ви чогось досягнете. Я думав та керувався тим, що треба мені щось залишити після себе в цій поїздці, закинути якийсь такий якір, що допоможе мені у майбутньому повернутися до Сполучених Штатів.

Хочу ще раз підкреслити. В багатьох філософів та письменників наголошується, що запорукою успіху є 10 % натхнення та 90 % важкої праці. Отже, важка праця і самодисципліна відіграють величезну роль, а попри це, ще дуже важливо ставити перед собою високу планку, мати високі цілі. Пишучи цю книгу, перебуваючи в перший раз в Америці, я усвідомлював, що на той час був ніким, простою людиною, що захистила дисертацію в певній галузі, але розумів, що треба щось зробити. Тому коли ви ставите перед собою високу планку, маєте чітке бачення майбутніх результатів – це дуже допомагає.  Я уявляв, що ця книга, що буде написаною англійською мовою, буде стояти на полиці в бібліотеці Конгресу у Вашингтоні поряд з працями таких класиків як Вебер, Дюркгейм, Зіммель, Парсонс. Останній на той момент був дуже актуальним. Тобто має бути щось, що буде рухати вас уперед, підштовхувати вас, буде маячіти там на горизонті. Навіть повертаючись до студентських своїх часів, коли я ще вчився і жив з батьками. В мене була кімната, де я працював, і я мав такий собі план, що я маю починати працювати кожен день о восьмій ранку. Навіть, коли я трохи довше спав, я швиденько снідав і біг тому, що я поставив собі таку мету – о восьмій ранку починаю працювати.

Отже, повернемося до мого рукопису. Я його написав, тобто досяг того, що поставив собі за мету, але я не міг собі дозволити на редактора, бо редагування однієї сторінки коштувало сім доларів. Наступним моїм завданням було опублікувати цю роботу в Америці (можете собі уявити), але я не мав таких можливостей, бо я людина без якогось імені, яка приїхала з якоїсь невідомої частини світу за залізною завісою, але я мав оптимізм, віру в те, що все можливо, і ця історія є ще одним доказом цього. Отже, що я зробив? Я взяв свій рукопис, пішов до кімнати, де знаходився ксерокс і зробив 20 копій свого рукопису. Все, що мені треба було витратити – це сто доларів на поштові послуги. Я надіслав всі ці примірники двадцятьом найкращим американським видавцям, адреси яких я знайшов у бібліотеці. У відповідь я отримав двадцять листів, бо американці дуже серйозно ставляться до усіх надісланих пропозицій, відповідають на листи. Сімнадцять відповідей були, негативними, проте я отримав три схвальні відповіді і один з представників видавництва приїхав до Берклі. Ми підписали контракт. Це було «Academic Press, New York» – досить престижне видавництво, а книга мала назву «System and Function: Toward a Theory of Society» (1974). Отже, поїхавши далі до Гарварда, що було наступною частиною моєї стипендіальної програми, я вже мав за плечима виконане завдання на час цього перебування, і міг собі дозволити розважатися та насолоджуватися життям. У Гарварді я відвідував лекції. На той час досить відомі соціологи читали там свої лекції, зокрема Парсонс. Його коло інтересів охоплювало, на той момент, соціологію релігії. Я міг дозволити собі ходити на пиво, але за плечима в мене вже був готовий результат – опублікована книга.

Повертаючись до нашої історії, важливо ризикувати, не боятися ризикувати, але поряд із тим — дуже важко працювати, бо якщо ви не спробуєте, (навіть якщо провалитесь), але якщо не спробуєте, то ви не будете знати, що у вас щось вийде. Отже, книгу опублікували, я повернувся до Польщі. Минув десь рік і я отримав листа. Листа від одного з найвидатніших соціологів того часу – Роберта Мертона. Він писав, що випадково натрапив на мою книгу, із зацікавленням її прочитав та запрошує до її обговорення. Він вказав свою точну адресу в Нью-Йорку, та запросив його відвідати. Я йому відписав, що «я у Польщі, а не в Нью-Йорку, це комуністична країна, тому аби приїхати —  мені необхідні спеціальний дозвіл та віза, які отримати не так просто». За якийсь час він відповів, що організував для мене можливість викладання у Колумбійському університеті, де він на той час працював, і надіслав запрошення, а також квиток на літак. І тут також є такий момент удачі, везіння, бо я міг отримати зі всіма цими документами паспорт, а міг би й не отримати. Мені знову пощастило, я його отримав і знову полетів до Америки вже у якості викладача. Та викладав я там не на тему східної Європи чи комунізму, а конкретно викладав соціологію, вступ до соціології та історію соціологічних теорій. Це стало початком 27-ми довгих років нашої співпраці і нашої дружби, спочатку це були стосунки вчителя і учня, а потім друзів. І ще один важливий момент для успіху в науковій кар’єрі, який я хочу зазначити з цього приводу: дуже важливо знайти наставника, вчителя, який буде для вас зразком у цій галузі, кого ви зможете наслідувати та який буде для вас дороговказом. Мені не вдалося знайти такого наставника чи вчителя у Польщі, але якраз Роберт Мертон став для мене ним в Америці.

13072895_253086595040291_703895936773284708_oШтомпка. А тепер я промайну швиденько усі ці роки, які далі слідували після цього випадку та публікації моєї першої книги, і дійду до піку своєї американської наукової кар’єри. Поміж тим було ще сімнадцять приїздів, шість опублікованих книжок в США. Проминуло двадцять п’ять  років загалом. І ось я стаю у Гарварді (я зараз вам розказую про цей момент, який  вважаю заключним  моментом своєї наукової кар’єри, про який я на початку навіть не мріяв, і який мені здавався на початку недосяжним). Мене запросила до Гарварду Американська Академія Наук, яка обрала мене своїм членом у галузі гуманітарних наук і оплатила мені цю поїздку. Відбувалась урочиста церемонія вручення нагород, вручення цих звань людям з різних галузей, не лише з соціології. Там була величезна сцена, на ній на підставці знаходилась величезна книга, де кожен, кого запрошували на сцену та вручали ці звання, мав  залишити підпис. На той момент вона була наполовину заповнена, а наполовину порожня, і на першій сторінці був підпис Джорджа Вашингтона. Ви розумієте, наскільки великою для мене була честь, наскільки я пишався тим, що я лишаю підпис у тій самі книзі, що й Джордж Вашингтон, не кажучи про тих інших людей, які поставили там свої підписи переді мною. І це я вважаю таким заключним акордом, вершиною власної кар’єри. Мушу сказати, що лише сім людей з Польщі лишили свої підписи у цій книзі та є членами Американської Академії Наук. Вони не лише з соціології, а й з інших галузей, наприклад, два кінорежисери, один з них – Анджей Вайда, а інший Кшиштоф Зануссі. Те, що здавалося на початку практично недосяжним, сталося.

А зараз, закінчуючи вступну частину, хоча вона зайняла стільки часу, хотів би згадати, що у різних країнах є різні звичаї відзначати певні досягнення. Анекдотичний випадок я мав, коли мені вручали звання Doctor Honoris Causa у Московському Державному Університеті. Серед присутніх, що знаходились у перших рядах у залі, поряд із керівництвом університету перебували космонавт у парадній формі та православний священник у відповідному вбранні. Це дуже контрастувало з церемонією Американської Академії Наук.

Тепер, у той час, що нам залишився, я хотів би повернутися до теми нашої сьогоднішньої зустрічі, до декалогу. Десять уроків, десять підказок, які я вам хочу дати для успішної академічної кар’єри. І перший з них це працювати, важко працювати, не покладаючи рук. Один з моїх колег і вчителів, соціолог Ентоні Гіденс, якого ви знаєте за його підручником з соціології, розповів мені, що він написав його за шість місяців тобто за півроку. Він ретельно спланував цю важку роботу та чітко постановив – п’ять  сторінок на день, не відволікаючись, але щодня, і за півроку був готовий підручник. Дуже важливо, не покладаючи рук, важко працювати. Це перший пункт.

Друге правило, яке я хотів би сформулювати: не чекайте коли щось настане, не проведіть все своє життя в залі очікування. Не думайте, що «не сьогодні, бо сьогодні є якісь інші обставини, а завтра, коли буде те то і те то. ». Просто беріть і робіть. Тому що наше життя – це дар і його не варто марнувати. Треба жити повноцінно. Я маю на увазі не лише працювати, читати, писати, я маю на увазі абсолютно усі аспекти життя: і особисте, і професійне, й інші. І цей час дуже швидко спливає, життя швидко спливає, дні минають, і всі ті нагоди, які нам випадають щодня, якщо ми їх втратимо, вони, звісно ж, не повернуться.

Третє правило — це не втрачайте оптимізму. Завжди оптимістично сприймайте своє життя. Приклад, який я вчора наводив, цитату Макса Вебера про Христофора Колумба, що якби він не вірив у свою утопічну ідею потрапити до Індії через океан, він би ніколи не відкрив Америки. Якщо ми будемо вірити в свої такі, на перший погляд, нереальні плани, нереальні мрії, то нічого у нас не вийде. Звичайно, що сюди має додатися і важка праця. Навіть якщо ви просто будете намагатися йти до цієї нереальної мрії по життєвій дорозі , ви також досягнете дуже багато.

Наступне правило — ніколи не соромтеся своїх здобутків, завжди пишайтеся своїми досягненнями, своїми успіхами. Завжди рекламуйте те, що ви зробили, діліться з іншими. Ясно, що це напевно я взяв десь з Америки, бо в нашій частині світу присутня така якась скромність, «хтось мені допоміг, та то мені просто пощастило, якось так сталося», але чому ні, чому не робити так, як американці, – пишатися своїми здобутками.

Наступне правило — від початку намагайтесь грати у вищій лізі, тобто ставте перед собою високу планку. Не починайте свою кар’єру футболіста, граючи лише в місцевому клубі. Коли ви лише починаєте копати м’яч, ви вже маєте уявляти перед собою Реал Мадрид чи Барселону, чи якийсь інший престижний клуб. Завжди вимагайте від себе більшого.

Наступне правило — знайдіть для себе зразок, зразок, який ви будете наслідувати, за яким ви будете йти. Той, хто стане вашим маяком, світочом, який буде вам вказувати шлях, це дуже важливо. В моєму випадку, як я казав, це був Мертон. Необов’язково це має бути реальна людина і необов’язково людина з тієї галузі, в якій ви працюєте. Це може бути якийсь віртуальний наставник, зразок для вас, чи то з літератури, чи то кінозірка – немає значення. Але має значення те, що ви будете когось наслідувати, за кимось іти, і ця людина буде вас вести.

І наступне правило, яке є важливим для успішної академічної кар’єри – це удача, везіння. Але мусимо пам’ятати, що удача не приходить до пасивних людей. Ви повинні бути відкритими до везіння. Якби я не написав тоді в Берклі цю першу книгу, то мені би не пощастило згодом познайомитися з Мертоном.

Наступне правило – що б ви не робили, намагайтеся робити це якнайкраще. Я вже сорок років викладаю. Викладав у різних країнах, фактично на чотирьох континентах. І кожна моя лекція для мене — це як прем’єра, це як нова гра на сцені. Навіть ця лекція, я тут не маю конкретних заготовок, я намагаюся знайти цей зв’язок з аудиторією, зрозуміти, що конкретно цікавить саме вас, і на ходу намагаюся створити ту хімію, яка тут буде літати і допоможе нам якомога краще здобути якийсь позитивний досвід з цієї лекції.

Наступне правило пов’язано з тим, що часто у всіх нас бувають моменти, коли ви щось робите, особливо коли пишете дисертацію (це дуже показово) коли все набридає, коли ви втомлюєтеся, коли ви просто не можете далі рухатися вперед. І наступне правило якраз полягає в тому, щоб змусити себе. Змусити себе іти далі, змусити себе робити щось, що мобілізує вас на подальшу роботу. Навіть просто сісти перед порожнім екраном і сидіти, навіть якщо вам не хочеться — і через годину чи дві вам стане настільки нудно, що ви все одно почнете щось творити.

І останнє правило на сьогодні з цього декалогу я би поділив на дві частини: перша, яка стосується безпосередньо вас, – тих, хто перебуває на ранньому етапі своєї наукової кар’єри, і друга, яка стосується тих, хто уже досяг чогось у своїй кар’єрі. Ви як молоді науковці, як початківці, ваше основне правило має бути – ніколи не втрачайте жодної нагоди, яка вам випадає, хапайте все, ті можливості, які дає вам життя. Чи їдьте на будь-які конференції, подавайтеся на будь-які стипендії, які бувають, відповідайте на усі листи, які там пропонують те чи інше. Не ігноруйте їх. А друга частина цієї поради для тих людей, які перебувають уже на завершенні цієї наукової кар’єри, – будьте вибірковими. Ігноруйте те, що є неважливим для вашої діяльності чи для вашої роботи, викидайте, позбувайтеся усіх непотрібних речей. І тут я маю також таку історію мого друга і наставника Роберта Мертона, який у певний момент своєї кар’єри, можна сказати, на її завершенні, хоча йому було лише за шістдесят, написав так звану «Декларацію самоемансипації». Він написав там дуже багато пунктів, на зразок: «Я не буду ніколи їздити на конференції, які мене не цікавлять», «Я ніколи не буду писати статей, які не є дуже дотичними до кола моїх наукових інтересів» чи «Я ніколи не буду писати побажання у випускному альбомі студентів, бо в мене їх так багато, що мені треба витрачати дуже багато часу на це». Він надіслав оцю «Декларацію» своїх таких «я ніколи не буду…» усім видавцям, колегам та де тільки вважав за потрібне. А чому? Тому що він казав: «Часу  в мене вже залишилося обмаль, я мушу встигнути, поспішати зробити те, що я хочу. Тому відволікатися на такі неважливі речі я не хочу і не буду».

І ще дуже важливий момент, власне, чому я тут, чому я обрав Український Католицький Університет, чому я вважаю, що ваші кар’єри є важливими, чому я прийняв це запрошення, вчора читав лекцію, а сьогодні, говорю про наукову кар’єру. Я тут саме тому, бо вважаю це важливим. І на цьому дякую вам усім за увагу, за організацію цього заходу.

13055056_253087061706911_4807811255037654124_oОксана Міхеєва. Хочемо щиро подякувати Вам за таку блискучу саморефлексію, за ті поради і за те, що ми не потрапили до того списку  відмов і Ви, все ж таки, знайшли час приїхати до нас. Це для нас величезна честь. І я думаю, що ми вже готові перейти до питань. Хтось швидко підніме руку, чи я скористаюсь своєю монополією і запитаю від себе, можна? Питання від мене, якщо можна: чи є у Вас власний рецепт поєднання викладання і писання наукових текстів?

Відповідь на це питання таке: щоб написати добру наукову роботу, чи  скласти лекцію, потрібно, перш за все, мати план. Складіть план на сторінку з 10 пунктів, тоді кожен з цих розділів поділіть ще на п’ять пунктів і так далі, і так далі. Я ніколи не починаю писати, доки не знаю яким буде останнє слово. Завжди складаю чіткий план. Наприклад, моя остання книга про соціальний капітал, яка містить десь триста сторінок. Перш ніж я починав її писати, я склав план, який містив двадцять дев’ять друкованих сторінок. Зовсім було нескладно тоді працювати, бо далі йде чисте виконання. Я мав чітку картину того, що я маю робити, що за чим. Тоді ви в процесі написання наукової роботи, статті не будете нервувати, не будете мати сумнівів чи непевності; ви просто знаєте, якою дорогою ви рухаєтесь. Так само це стосується читання лекцій. Я, наприклад, ніколи не використовую конкретний текст лекцій, але це не означає, що я не є підготований. Я завжди маю чіткий план, що я буду говорити, як я буду говорити. Звичайно, тут є якийсь елемент творчості в цьому моменті, бо часом, коли ви щось говорите, ви можете до чогось дійти, до якогось висновку. Це те, що Мертон, наприклад, називав таким словом як «щасливий збіг обставин». І якраз викладання, я вважаю, в науковій кар’єрі також має велике значення. Це можливість для вас перевірити себе, перевірити чіткість і послідовність своїх ідей і думок. Це найкращий урок, який ви можете отримати, щоб мати чітке розуміння і системність того, чим ви займаєтеся. Коли ви бачите безпосередню реакцію людей в їх очах, маєте конкретний зворотній зв’язок, розумієте, що говорите дурниці, чи, навпаки, робите все правильно.

Гість 1. My name is Svitlana Odynets. I’m social anthropologist of National Academy of Science. Thank you very much for sharing your history of success, is very interesting history, but for my life experience and for my academic experience I know that history of success is not about only success. It’s also about that moments when we were unsuccessful. And it’s about that situations were very painful for us. And I want to ask you about these moments when you were criticized by your colleagues or by your partners. And I think that these situations and these moments are very important also, not that things what you speak about. Also I want to ask you about everyday experience, everyday life, your everyday life and about that moments when we choose between our time for books and our time for our family or about between time for our conferences and time for our friends.

Штомпка. Відповідь на ваше запитання, коли бувають у кар’єрі не лише успішні здобутки, а і спади або якісь проблеми: звичайно, що і мої статті відхиляли, не пускали в друк, і в мене були палкі суперечки з моїми колегами чи науковими опонентами, навіть було таке, що одночасно мене називали прихильником лівих і консерватором одночасно, але суть не в тому. Суть у тому, щоби завжди все одно оптимістично до цих ситуацій ставитися. Якщо хтось на вас нападає, хтось вас обзиває, ображає (ну бо у всіх нас є такі випадки у житті, таке буває), ну, я вважаю, що треба думати, що це його проблема, а не  моя, це ця людина – свиня, а не я, бо він мене ображає, а не я його, і мене це не стосується, це ігнорую, це їхні проблеми.

І відповідь на Ваше друге запитання – як розділяти між роботою, науковою діяльністю і  рештою – хочу сказати, що важливо жити активним життям, особливо людям, які займаються соціальними науками, соціологією зокрема. Я завжди кажу своїм студентам: не лише читайте книжки, не лише ходіть до бібліотеки, але ходіть у кіно, у театр, на дискотеку, деінде, тому що це все має величезне значення, це все впливає на наш світогляд, на наше сприйняття. Закохуйтеся, дружіть. У мене особисто було дуже буремне особисте життя, але я не буду вдаватися зараз в деталі, це не є темою нашого обговорення. Але я ні про що не шкодую. Я дуже люблю футбол, я досі катаюся на лижах, цієї весни я був на льодовику три тисячі метрів висотою в Австрії, я їжджу на велосипеді. Життя є для того, щоб його жити, а не просиджувати в бібліотеці.

Гість 2. Nice to meet you here in Lviv, in Ukraine, Mr. Piotr. So I had some question for you. I heard that you have some kind of interesting hobby like visual sociology, when you see some photo and you can say something about this. So and my additional question: what is your favorite football team?

Гість 2. Я чув у вас є таке цікаве хобі, як візуальна соціологія, коли ти бачиш фотографію, і ти можеш сказати щось про неї. І моє додаткове запитання яка ваша найулюбленіша футбольна команда? 

Штомпка. Дуже цікаве запитання. Що стосується візуальної соціології, то тут це той випадок коли я поєднав своє улюблене заняття, своє хобі з роботою. Скільки себе пам’ятаю, ще з дитинства я любив фотографувати, я цим займався, в мене тоді був ще російський прототип «Лєйкі». «Зорька», якщо я не помиляюсь, називався цей фотоапарат. В шостому класі я навіть отримав шосте місце на фотоконкурсі. Ясно, що це не був якийсь світовий конкурс, але тим не менше, я цим завжди займався, завжди любив це робити. І у своєму викладанні я почав використовувати в якийсь момент візуальний компонент, ілюструючи певні соціологічні поняття, про які я читав лекції студентам. Студентам це подобалося, адже я таким чином використовував дві мови, якими я звертався до них. Це був вербальний компонент і візуальний, що краще доносить мою думку. Тим більше це актуально у наш час, у час коли культура переходить від ери Гутенберга до ери зображень. Я також тоді вирішив, що можу застосувати цей елемент і у своїх дослідженнях, і у науковій роботі, тому що фотографія, фотофіксація, відеофіксація допомагають нам краще спостерігати за навколишнім світом. Не треба ігнорувати, не треба нехтувати таким важливим методом в соціологічних науках як спостереження. Коли ви оглядаєтесь навколо, спостерігаєте, дивитеся – в результаті робите певні цікаві висновки. Фотофіксація, відеофіксація допомагають переглядати багато речей, їх класифікувати, по-іншому систематизувати, робити відповідні висновки. Та навіть висновки, що стосуються соціальних змін, коли ви візьмете якісь краєзнавчі музеї будь-якого міста, якоїсь території, регіону ви побачите за допомогою фотографії якими є ці зміни, як вони відбувалися у суспільстві. Або ті фотографії, які ви самі робите, або архівні знімки усе це допомагає.

Гість 3. А щодо футбольної команди?

Штомпка. Щодо футбольної команди то це Барселона, хоча вона зараз не дуже добре грає, Реал-Мадрид наразі кращий, але мені дуже імпонує оцей південний дух, середземноморський, який так само якраз проявляється і у футбольній грі, як вони це роблять. Хоча я також підтримую команду де грає польський гравець Левандовський. Краще б він грав в якихось іспанських командах, але тим не менше.

Гість 4. А як щодо «Вісли» і «Краковії»?

Штомпка. Так, чудові команди у польському масштабі. У Кракові навіть місто все поділене на населення яке підтримує команду Вісла і команду Краковіа. Ми, навіть, бачимо як через графіті це відображено в місті. Ясно, що вони не дотягують до відомих «Борусії», «Атлетік» і так далі, але ці команди грають, на жаль, дуже погано якщо порівнювати.

Гість 5. Ми сьогодні дуже багато від вас чули про таких класиків соціології, як Парсонс,  Мертон, Гіденс, а скажіть, будь ласка, з сучасників кого ви бачите в майбутньому класиками соціології, окрім вас звичайно?

Штомпка. Я більше би назвав з мого покоління вчених, дослідників. В першу чергу це Ентоні Гіденс. Ну і взагалі це люди, пік наукової кар’єри яких припадає якраз на злам ХХ-ХІХ століття. Ентоні Гіденс, точніше лорд Гіденс, бо він був обраний членом палати лордів, я вважаю, що він буде класиком соціології, я з ним знайомий, ми товаришуємо. П’єр Бурдьє, ми, на жаль, були незнайомі, але я також вважаю його роботи дуже значущими. Щодо американських соціологів звичайно це Джефрі Александер. Я з ним познайомився у Берклі десь приблизно у той час, він від мене на три роки молодший, він працював над дисертацією,  писав про Парсонса і системну соціологію зокрема, і ми, навіть, є співавторами однієї книги. Це також Нейл Смелзер, теж з Берклі. Йому вже 87 років, він якраз з того ж самого покоління і у нас дуже тісні дружні стосунки. Це дуже впливовий американський соціолог. Навіть коли я вже йшов на пенсію з Краківського університету, бо у нас є вікові обмеження, вирішили влаштувати святкування, щоб я запросив когось з видатних соціологів прочитати лекцію. Моя ідея полягала в тому, щоб вони читали лекцію студентам, не про мене розказували, не спогади. І він прилетів аж з Каліфорнії у 87-річному віці, йому вже навіть важко ходити. Він з аеропорту на інвалідному візку приїхав лише для того, щоб прочитати лекцію студентам у Кракові тому, що він має отакі дружні почуття до мене. Тобто хочу сказати, що йдеться про ось цих людей, котрі творять мій такий власний особистий простір у соціологічній науці,   тому я їх називаю. Є звичайно мої друзі з якими ми постійно сваримось і маємо постійні такі гарячі дебати і сутички це Майкл Буровий зокрема, і, у будь-якому випадку, це люди з мого покоління.

Гість 6. Часто люди зупиняються на досягнутому. Чи після написання вашої першої книжки, у вас промайнула думка, що можливо якщо книга буде популярною, її визнають, можна буде зупинитися на цьому? Чи ви були впевнені що будете йти дальше?

Штомпка. Як казав мій вчитель Роберт Мертон, ніколи не розслабляйтеся, не відпочивайте коли досягаєте вершини. Я думаю, що це зокрема стосується особливо творчих професій. Не тільки кар’єри науковців, але й митців, письменників, режисерів. Ніколи не будьте задоволені тим, що вже зробили, а йдіть далі, тому, що особливо в науковій роботі, чим більше ви зробили, тим більше ви бачите що ще можна зробити. Я саме у даний час перебуваю на такому етапі, коли дуже поспішаю, я намагаюся писати дуже багато книжок, бо розумію, що не так багато є часу, і не знаю скільки в його мене є. Тому важливо не зупинятися. Навряд чи художники зупиняються на тому, що зробили вже і більше не хочуть продовжувати, в них завжди є творчі плани. Вони не хочуть купити собі яхту, плавати в океані, розслабитись. Може деякі бізнесмени так роблять, коли зароблять багато грошей, але люди творчих професій мабуть ні.

Гість 7. Які напрямки і концепції будуть головними і найбільш впливовими в майбутньому у соціології?

Штомпка. Щось прогнозувати я не беруся. В соціології це дуже невдячна справа, тому що соціологія більше вивчає те, що вже сталося, аналізує, робить висновки, а не прогнозує. Навіть у Польщі комуністичних часів вже в 1960-70 роках кожен таксист сказав би вам, що комуністичний режим рано чи пізно розпадеться. Поза тим, я пам’ятаю наукові суперечки між соціологами, які казали: «так криза є, але коли це станеться, коли він розпадеться, напевно не за нашого життя». Ніхто не міг спрогнозувати що це станеться вже у 1980-90-х роках. Я думаю, що можна згадати слова Карла Поппера, що якщо ви щось прогнозуєте, щось передбачаєте, це значить, що воно вже існує. Я думаю, що буде дуже перспективний напрямок у культурі, культурні аспекти, оце продовження Дюркгайма, коли ці аспекти соціального життя повинні досліджуватись. Соціологія довгий час їх ігнорувала, нехтувала ними, переважно більше зосереджувалась на конкретних сухих даних, фактах. Коли ми говоримо далі про перспективу, то це емоції, це настрої, це ставлення, це прагнення, які стають спільними для великих груп, які перетворюються у цінності, які інтегруються у традиції, у культуру, які призводять зрештою до соціальних змін – оце є перспективні напрямки: соціальна психологія, соціальна антропологія, як працює людський розум, ментальні, розумові процеси, які поділяє усе суспільство. І також такий напрямок, що пов’язаний з дослідженням інтернету, цифрових медіа, вони будуть впливати на зміни у суспільстві. Дехто навіть вважає, що запровадження інтернету і оці цифрові медіа, вони настільки ж важливі для розвитку суспільства, цивілізації, як і винайдення друкарства і писемності. Навіть важливіші ніж момент, коли мавпи спустились на землю. Подивіться навіть, які зміни відбулися за дуже короткий період, за життя лише однієї людини, я маю на увазі зміни у розвитку різних цифрових технологій і усіх цих комунікацій. У 1980 я придбав перший персональний комп’ютер, який щойно з’явився. Тоді треба було чекати, записуватись у чергу. Три місяці я чекав, щоб мати можливість його придбати, потім привезти до Польщі, ховаючи його від митниці, від податкової і так далі. Подивіться, це було лише у 1980-х роках, а зараз зміни в цифрових технологіях такі, яких ми ще зовсім недавно не могли передбачити. Антоніо Ґрамші, італійський філософ, марксист казав, що передбачення, прогнозування, означає, що ви намагаєтесь діяти таким чином, щоби реалізувати це передбачення. І це стосується всього, і в тому числі вашої наукової кар’єри.

Гість 8. Ви казали, що професійно займаєтесь фотографією, яка поєднується з візуальною соціологією. Скажіть, будь ласка, чи Ви вже мали змогу зробити декілька знімків у Львові?

Штомпка. Ну що ви! Я зовсім непрофесійно займаюся фотографією. В мене було лише чотири персональних виставки. Одна з них – це «Венеція у дощі». Я спеціально минулого року, якраз у той сезон поїхав, щоб зробити ці фотографії. Так само про Нью-Йорк я робив в кінці минулого року. Я багато років тому робив безліч фотографій у Нью-Йорку, а зараз дуже цікаво порівнювати. В мене наприклад є фотографії ще з вежами-близнюками, зі світовим торговим центром, а зараз маю з усіма новими хмарочосами. Я зовсім не є професійним фотографом, але я професійний соціолог. Так, у Львові я також робив багато фотографій. Я приїхав сюди зі своєю дружиною. Ми з нею, між іншим, дуже конкуруємо, змагаємося, хто краще фотографує. Вона в мене навчилася, але вже робить дуже добрі успіхи. І ось ми зранку, бо я по обіді маю зайнятий графік, зранку бігаємо вулицями, робимо багато фотографій, уже сотні фотографій поробили. Я навіть можу вам м показати, коли посортую їх, завантажу і дам вам посилання. Це для мене такий черговий виклик, бо я дуже люблю вирішувати якісь складні проблеми, і люблю коли в мене є нові виклики у житті.

Оксана Міхеєва. Дуже дякуємо. На цьому ми, напевне, мусимо зупинитися, але я б хотіла сказати, що в нас сьогодні трапилась саме та ситуація – везіння, коли ми потрапили до списку відвідуваних міст, коли ви зробили вже певний акт, ви прийшли на цю зустріч, тепер залишилось важко попрацювати, і ще плюс 8 порад, і тоді удача у нас в кишені. Давайте подякуємо професору!

Пропонуємо Вашій увазі також відеозапис лекції-бесіди проф. Пйотра Штомпки

Авторка фото – Наталя Солодкіна